вірші

Звертаюсь до неба, до поля,
до лісу, до трав, до отав,
запитую все,
що на світі оцьому є суще:
чому оцей край,
що безмежну свободу всотав
і так працювати уміє,
багатим не став
на щедрій і теплій землі,
на землі багатющій?
Чому ці жінки,
що найкращі на світі з усіх,
не бачили щастя,
хоч жити у щасті зродились?
Чому безтурботний
все рідше вчувається сміх,
чому їх все легше
підбити вдається на гріх,
чому ми негордими
в світі великім зробились?
Чому так нечасто
обачиш дитячий візок
і личко – таке пречудове –
у ньому дитяти?
Із наших пісень
та із мудрих прекрасних казок,
із рос, що упали
вночі на сільський моріжок,
своє, українське,
ми вже не плекаєм затято?
Нам є чим гордитись,
усе, чим багата земля,
Ми маємо в нашому
щедрім і сонячнім краї.
Оці неозорі,
за злото дорожчі поля,
і луки, й ліси,
де стеблинка до нас промовля,
і ріки, й озера,
і вроду, і душу ми маєм.
Ніхто не поможе.
Ніхто не врятує, крім нас,
ні землю, ні нас,
ні дітей наших також, ні внуків.
І дорогоцінний
якщо ми не втратимо час,
на схід і на захід
не будем дивитись щораз,
тоді і не стане
причин для німої розпуки.
Тримаймося дружно,
в біді підставляймо плече.
Врятує робота і мудрість,
а ми її маєм.
Врятуймо себе!
Наше щастя між пальців тече.
І ані мечем не рятуймося,
ані плачем.
Нехай чорні хмари
розвіються, врешті, над краєм.