вірші

Знову вечір якийсь винуватий.
Знову дощик рясненько косить.
Заходилися хмари снувати,
Мов уваги до себе просить.

У добі, де нічого не втрачене,
Знов змагаються два втікачі –
Сяйво дня, кольорами освячене,
І дощі – і дощі уночі.

Ніби смуги у зебри класичної,
Бережуть відповідність собі –
День, осяяний сонечком звично вже,
Ніч і дощ, і хмаринки в юрбі.

Бити байдики день такий змушує,
Мов болото нічне на землі.
Я закони життя не порушую,
Мої плани нікчемно малі.

Розпрощаюсь хіба з полуницею,
Не скопаю на зиму город.
Та хіба ж це причина для відчаю,
Коли вірш народився вже? От!