вірші

Життя летить вперед, хоч пауз в нім немало.
Та суть життя така, що й паузи летять.
Так стрімко й невловимо, так вільно і зухвало,
Летять і не збагнеш, яка у них мета.

Усе летить вперед – і молодість, і старість.
А ти щось відкладаєш на потім, все "нехай".
Немов не помічаєш летючих днів зухвалість,
Немовби так далеко твого забігу край.

Нічого не встигаєш в летінні зрозуміти,
Немов не жив ще зовсім, а й в старості – дитя.
Ну й що ж, як розрізняєш і знаєш запах квітів,
І ще щось трохи знаєш із того, що – життя.

Ти збільшиш власні ритми, напружуючи сили.
Ти прагнеш спресувати в добу побільше справ.
Та не встигаєш знову і так безсило квилиш,
Немов маленька пташка між скошених отав.

Така жорстка й колюча самотність у людини.
Ніхто не зрозуміє твоє єдине Я.
Які секунди куці в хвилини і в години!
Яка жорстоко куца доріженька твоя!

Людинонько моя!