вірші

Я думала, що все це він
прийшов забрать мої страждання,
такий уважний і старанний,
весь невідомий, повний змін.

А я читала про Париж,
а там, де про Париж – там люблять,
там зраджують і там голублять,
там гроші, слава і престиж.

А я байдужа до усіх
цих милих штучок, вкупі взятих.
Я нелюбов'ю розіп’ята
його – і в цьому є мій гріх.

Так різко телефон дзвонив.
Париж забуто, я в Полтаві,
давно вже схибленій на славі
духовности – не власних нив.

Тут нічим дихати й коли
говорять тут, що ми столиця,
так соромно на них дивиться –
хоч би вже очі відвели.

А втім, це я кажу. А я
не танцюристка й не співачка,
належу до поетів наче,
а це уже біда моя.

Поезія в Полтаві – гріх,
якесь занудство і паскудство,
її тут не читає людство,
тут прагнуть зовсім інших втіх.

І я пишу оці рядки,
скрегочучи піском у роті,
на клаптику – я на роботі.
невже дістали всі таки?

А телефон дзвонив, як звір,
настирливо і помилково,
сполохав й так благеньке слово,
і недолугим вийшов твір.

Бо так хотілося, щоб він
ось зараз подзвонив, сказавши,
що він прийшов тепер назавше,
свідомий власних добрих змін...