вірші

Вона стояла в переході,
Молода і гарна. Просила.
А я не дуже їй вірила.
Бо в неї були руки і ноги.
Слава Богу, були.

Але вона захотіла мені щось сказати.
І я зупинилася.

"Яке воно страшне – відчуття голоду.
Мама казала, бабуся казала і прабабуся.
Дивишся на небо, допоки можеш,
А воно тобі здається
Молока величезним жбаном,
А хмари здаються капустою.
Безсило заплющуєш очі,
Бо не хочеш нічого бачити.
Ні з ким себе не порівнюєш,
До всього байдужий.
Спраглими вустами цідиш воду
З металевого кухля,
Щоб не вгризтися зубами в його край.
Нічого й нікого не проклинаєш.
Стискається серце,
Коли дивишся на свою схудлу дитину,
Котра теж вже нічого не просить.
І ніхто тебе ні про що не запитає.
І дитину також ні про що не запитає.
Ми покладисті, українці."

То які ж ми, українці?
Коли ми пішли жебракувати,
Маючи руки, ноги, очі?