вірші

Ця тиша, вибілена спішно
Дощем, немовби перед святом,
Так розпинає мене, грішну,
Бо де святішу їй узяти?

Дощ кінчився, почнеться знову,
Весь день стоїть така задуха,
Що я вичавлюю, мов слово,
Навік із себе образ друга.

Колись це вдасться. Буде пусто.
Хорал в душі і німб над нею.
І горло обпіка робуста.
Пішов мій друг. Разом з душею.

Моєю.