вірші

Тепер вже знаю, о, тепер вже знаю,
Мов аксіому, істину просту –
Це відчуття віднайденого раю –
Останньої любови гіркоту.

Ця пізня, а прекрасніша, ніж рання, –
Якою квіткою серед снігів зросла...
Печальна і прекрасна, бо – остання.
Любов остання – чиста і свята.

Нехай усе аж стогне – треба жати,
Вже пізно сіяти – давно уже не час.
Після піднесення – падіння, біль і втрата.
Але ж піднесення! Але ж – останній раз!

Купаюся у ніжності, як в квіті,
Що й досі не осипався в саду.
Коханий мій, повернемося з літа
Ще хоч на мить у весну молоду.

Зимова крига у очах розтане.
І справжня казка збудеться іще.
Щемливо кличе нас любов остання,
Мов гола жінка під рясним дощем.

І змерзла дуже. Треба її вкрити.
Ти зможеш захистить її чи ні?
Як зробиш, так і буде. Варто жити,
Щоб опинитись під дощем мені.

Щоб так любові захистити душу.
Щоб на поталу ночі не лишить.
Я не лишу. Я захищу. Я мушу.
Бо я інакше не умію жить.

І я піймаю спраглими губами,
Немов пелюстку, що летить, твої.
Дощу немає – вже зоря над нами.
І пелюсток, мов ніжности, рої.

І я торкну легесенько губами,
Немов багаття апогей, твої.
Любови птаха проліта над нами –
Останньої – у цвіт, - в сади, в гаї.

Ніхто уже не закричить нам: гірко.
Тоді чому ж так гірко на вустах?
Удвох ми запалили в небі зірку.
Та сяйва ждали на семи вітрах...