вірші

Так в дитинстві святкову я рвала траву –
Чебрецями пропахли руки –
Кілька митей безжурно і легко живу –
Від зустрічі до розлуки.

Потім сумно збираю й сушу пучки
Невмолимих обставин клятих.
Не щодня ж і святкові горять свічки,
Не щодень же буває свято.

Так я думаю. Тішу себе сама
Струнким ходом сентенцій мудрих.
А тим часом минула і ця зима –
У снігів облізає хутро.

А тим часом обличчя, з зими бліде,
Вітерець все тепліше пестить.
А тим часом звикаю – нема ніде
І нікого, щоб "брате", "сестро"...

А тим часом я згадую, що кажу
Лиш у віршах тобі "коханий".
А тим часом я вірші в снопи в’яжу –
Як горять вони полум’яно...

А тим часом, коли розтає зими
Біле-біле пухнасте хутро,
Я лиш мрію про те, як поїдем ми
Із тобою в бабусин хутір.

І кружлятиме балкою чорний птах –
Та, що зна мене, древня галка,
Що впізнає мене і у цих літах
В хутірці Ковердина Балка.

Це я рвала у свято отам траву
І сушила за образами.
Кілька митей безжурно і легко живу.
Та не бачу цього за сльозами.