вірші

Сріблиться даль розквітлими садами
Між ледь розпуклим листям молодим.
Ці володіння Єви і Адама –
Мов райський сад,, цвітуть оці сади.
І я складаю їм осанну з літер,
Немов складне мереживо плету.
І я прошу і небо, й сонце, й вітер,
Щоб ти в цю мить, мов бог, з’явився тут.
Щоб ти сказав: о, як благословенно,
Розкішно й свято тут цвітуть сади!
І ніжно пригорнувся щоб до мене –
Так лагідно-бентежно – як завжди.
І, як завжди, часу на це не досить,
Не досить цих спресованих хвилин,
Щоб хоч: як ти живеш? – спитати просто.
І врятувать зів’ялий ледь жасмин.
А я дивлюсь: сади іще срібляться.
А я дивлюсь: така іще краса!
І думаю, що це ж і є те щастя,
Якого жде у розпачі душа.
А я дивлюсь услід тобі і знаю:
На білім світі ти мені один.
Цвітуть сади ілюзією раю.
Та ні, – в моїм раю цвітуть сади.