вірші

Смарагдом видноколи розфарбовані,
У зелені втопилися хати.
Шкода, що вже ніколи ми, ніколи ми
Не зможемо удвох отут пройти.
Шкода дише, що ми не стали друзями,
Шкода, що, мов рідня, не стали ми.
Як швидко відзвучала наша музика
Й назовсім загубилась між людьми.
І ці смарагди, що своїми шатами
Прикрили майже повністю дахи,
Мені здаються інколи пташатами,
Що збились в гуртики й готуються в птахи.
Тремтливим листям граються з деревами,
Так безтурботно й чисто лопотять...
І я собі здаюся королевою,
В якої королівства – лиш дитя.
Я не змогла з тобою попрощатися
По-доброму. Не вийшло от і все.
Так сумно лиш смарагдами втішатися
Цих видноколів, у які несе
Лиш вітер мої дивні й довгі спогади,
Лиш вітер мене жде і обійма.
Оці три літа лиш здаються довгими.
Насправді ж – мить. А решта все – зима.