вірші

Сховались і мурахи, і вужі –
І я тоді тобі сказала: їдьмо!
Страшні в свободі вогняні ножі
Бісились в небі жахно, наче відьми.

І хоч то далі, в чорнім, як смола,
Але смола прозора, дальнім небі,
Крилаті відьми змахами крила
Погнали нас у місто через греблю.

В мені природа викликає жах.
Вона всесильна, як посланець Божий.
Крилатих відьом-блискавок розмах
Ніхто й ніщо вовік спинить не зможе.

Мене стихія давить, пригина,
Вона зі мною зробить, що захоче.
Їй байдуже, яка моя вина.
Вона мені не дивиться у очі.

Хтось має згинути, бо смерть – життя рушій.
Відбір природи не буває інший.
...Які ж страшні ці вогняні ножі!
Чим веселіші, тим вони страшніші.

Які ж бо ми беззахисні й малі –
Вона всесильна і вона регоче.
Природа завжди хилить до землі –
Мій гордий дух схилятися не хоче.

Але мені так страшно – я тремчу.
Тваринний жах мої розширив очі.
Я над собою з нею регочу,
Це означа – коритися не хочу.

Що робиться у мене на душі!
Так смертник кару жде свою щомиті.
Я вкотре зарікаюся грішить,
В молитві руки небові розкриті.

Все стихло раптом. Пальці, мов крюки.
Не можуть запалити сигарету.
Та будь коли, в усі часи й віки
Розкаюватись є в чому поету...