вірші

Проміння сонця крізь сосновий бір
Просвічує, немов крізь шкіру вени.
Десь затаївся добрий хижий звір –
Мене злякає і назад заверне.

Я трохи відбіжу і повернусь.
Мене сюди так тягне нездоланно!
Боюся і вертаюсь, і боюсь!
І знову повертаюсь, безталанна.

Раніш я не боялась. Я жила
В оцих лісах, мов дерево, чи птаха.
Я тут жила і юна, і мала –
Тепер боюся. Так. Бо я невдаха.

Життя сміливість знищило, а ще
Зірвало з шкірою - і аж до кістки – крила.
Я рани вже загоїла дощем,
Але в собі жагучий страх відкрила.

Та вперта і пряма, неначе ніж,
Страхи долаючи, сюди я знов приходжу.
Тут можна побродити босоніж –
Я також звір – я звірів не тривожу.

Дивлюсь на сонця промені, дивлюсь,
Коли вони тремтять мені крізь віти.
Як страшно розуміти, що боюсь
Уже не тільки плакати – радіти.