вірші

1

Почну з кінця. І так, як кожна повість,
Ця теж щаслива буде і сумна.
Приспить реальність, розтривожить совість,
Бо тут про вічне – він є і вона.

І чисті почуття, і первозданні.
Тут сила і безсилля. Все й усі.
Тут все так само, як з часів Адама.
Я думаю, з раніших ще часів.

Коли б я знала, я б не починала –
Такого я не прагнула кінця.
І душу б я отак не відчиняла,
Сумного не створила б їй лиця.

2

Коли б я знала...Отака обмовка
Нікого не зуміла врятувать.
І я не вміла підстелять соломки.
Я просто падала. На те воно і рать.
Хотіла щастя. Хоч би трохи. Дуже.
І кидалась в потоки вогняні.
Дається щастя, як його заслужать.
А чим – не знаю. Не дано мені
Цього ні знати, ані здогадатись.
Так треба, мабуть. І судьбу гнівить
Не буду я. Були і в мене дати,
Коли була щаслива хоч на мить.
Занадто вже зневажую буденне,
Занурюючи мрії в абсолют.
Але буває світло й повсякденне –
Не феєрверк. Не вибух. Не салют.
Якщо співати – на найвищій ноті.
Якщо любить – розбурханий вулкан.
Не дозувати – спалюватись доти,
Допоки повість з’явиться така.
З таким кінцем, коли співець з-під брили
Нечутним голосом біду свою кричить.
Зірвав свій голос. Придавило крила.
А треба скинуть брилу! Треба жить!
Це страшно, як не можеш на підмогу
Нікого, – бо не чути ж! – погукать.
З-під брили бачиш сонце і дорогу,
Але яка слабка твоя рука –
Не піднімається! І брилу цю не зрушить.
А той, що кинув брилу мені вслід, –
Куди він цілився? – Невже і справді – в душу?
Не знищив душу. Але знищив світ.