вірші

Не все відразу – лиш потроху ліс
Вдягається у вишивку барвисту.
Ще бабиного літа не приніс
Нам вересень сумний, не променистий.

Мине пора туманів затяжна,
Мине дощів улюблених причастя –
І знову літо бабине. Й хто зна,
Можливо, з ним появиться і щастя.

Не все відразу. Так собі кажу.
Чекати важко, але треба вміти.
Чого чекать? Чогось для куражу.
Одноманітно дуже важко жити.

А так – сьогодні дощ, а завтра – ні.
А післязавтра кольором чудовим
Змахне назустріч ліс одній мені –
Чи хтось іще – й лишиться невідомим.

Тим краще. Цікавіше. Бо мені
Так хочеться привітности сюрпризів.
Я відчуваю – там, у далині,
Вже вірш новий, як день досвітній, визрів.

І пахне свіжістю, і вітер мигкотить,
Кропить обличчя ледь відчутним бризом.
...Я дякую життю за кожну мить,
Яка з’явилась просто, без сюрпризів.