вірші

Не треба сумувати восени.
Це в дисонансі з одягом яскравим,
В який вдягаються дерева, небо, трави
На зло одноманітності весни.
Якщо буває бал, то восени!

Але не втримуюсь – сумую. Це й оте,
Що я стаю сентиментальна з віком,
Якому не веду давно вже ліку.
Це мудре рішення – доступне і просте.
Яка різниця – як, коли цвіте?

Цвіте душа – і в сутінках бажань
Її цвітіння схоже з оксамитом,
Якимсь продуманим натхненним, колоритним.
І квіти осені – то не весняні квіти,
Де білий колір ледве не межа.

Не варто сумувати восени.
Життя минає в сумі швидше й гірше.
В житті я скоморох, а сум – для віршів.
Я декларую святість ції ніші.
Де вірш – там сум – поєднані вони.

Ніколи не скажу, що я поет,
Нікому – ані друзям, ні коханим.
Така весела і така рум’яна,
Сумна – ніколи. Краще буду п’яна.
Я не зізнаюсь їм, що я поет.

Я так стосунки наші вбережу.
Інакше мусила б сказати їм відразу,
Що я ношу поезії заразу,
Смертельнішу коров’ячого сказу –
Я їм цього ніколи не скажу.

О, боже, осінь! Притьмом від утіх
Втікаю в тебе з пекла, наче з літа,
Дощем холодним від любови вмита, –
Втікати від любови треба вміти –
Собі прощаю цей великий гріх.

Аби не сумувати восени.