вірші

Не такий він, як у мріях, – інший.
Інший, аніж в сутінках стояв.
Думала, йому потрібні вірші.
А від віршів невід’ємно – я.

Вистачило віршів на два роки.
Згага і оскома. Більше – ні.
Вистачить духовної мороки –
Чи сказав, а чи здалось мені.

Не сказав і не здалося. Просто
Все відомо з сивини віків.
Більше не приходить він у гості.
Вже давно нема його дзвінків.

Довго слухав вірші про розлуку,
Доки знову зустрічі схотів.
Рано я заламувала руки
І співала втрати у житті.

Та без нього вже листком зеленим
Прийде, прийде ще весна моя.
Думав він, що вірші – всі про мене.
Вірші віршами, та існувала й я.

Хто для мене одяг такий скроїв?
Чом не проза іпостась моя?
Легко б там вбивала я героїв,
А ніхто б не думав, що то я.

Так і є. Коли б писала прозу,
Хтось би ототожнював навряд
Автора з героями. В дорозі
Я б їх залишила цілий ряд.

Хоч бери й пиши у передмові,
Що у віршах вигадка блука.
Збіги і подібність – випадкові.
А в житті я зовсім не така.

Що у віршах за у сіх героїв
Граю я. А не живу отак.
Я щоразу інші граю ролі.
Кожний вірш – малесенький спектакль.

Думала, поставлю крапку. Наче
Щось не так тут. Я ще напишу
Головне. Бо я сміюся й плачу
Скрізь по-справжньому. Й у віршах не брешу.

Хай живу інакше. Хай інакші
Мій герой і світло із небес.
Хай я граю ролі. Ролі? Як же!
Хай я граю. Граю. Та – себе.