вірші

Навіщо ці листи,
Бо після них лиш пустка?
І тіла, і душі
Велике оніміння.
Не відчай, а байдужість,
Немов із-під каміння.
Скелети дум слабкі
І чується лиш хрускіт.

Пишу листи відверті,
Оголені, з душею.
А я ж не знаю настрою,
З яким мій адресат
Розкриє цей конверт.
Але путі назад
Не буде в мене вже.
О, ця оранжерея,

Цих сумнівів, цих квітів,
Газонів дум безмежних,
Цих випещених монстрів,
Яких плекаю я...
Згораючі надії,
А в них – любов моя.
Й нічого, щоб хоч якось
Назвати: обережність...

Нещасні адресати,
Я спокій ваш порушу,
Вриваючись у ваше
Життя, що без мого.
Я кликатиму вас
Гасити мій вогонь.
І, як вже може хто,
Порятувати душу.

Не бачачи очей,
Читаєте. Шокує.
Вихрясте існування,
А, може, й ураган.
Вам видно свіжі шрами –
Стійкі сліди від ран?
А, може, хтось із вас
Мої ще й болі чує...

Відправлю і блукаю,
І не знаходжу місця.
Коли ваш буде голос,
Чи взагалі летить?
Сюди, назад, до мене,
Де вже, мов брунька, мить,
Де в світі мені важко,
Незатишно і тісно...

Гіркі розчарування
Мене охоплять потім.
Я вже й не жду нічого,
Окрім розчарувань.
Мов щось я накликаю,
Немов кричу: порань!
І світ сіріє враз,
Немов повітря – попіл...

О, попіл від листів,
Що я не відправляю...
Так само блискавичний,
Як і самі листи...
О, знав би, як багато
Без них утратив ти...
Горять листи і вітер
На попелі гуляє...