вірші

Мовчу, як риба. Вже давно мовчу,
Собою не обтяжуючи друзів.
В мовчанні почуваюсь, як в нарузі,
Немовби мчусь кудись на стрічній смузі.
Чому й кому назустріч? Я кричу
До когось щось, не відаючи, де
Знаходжусь нині і куди я їду.
Моє авто не залишає сліду.
Лечу так швидко, бо подітись ніде
Від себе, від реалій, від людей...

Я мусила усе це пережить.
Але не так, щоб пам’ятати досі
Останній день весни й щасливу осінь,
Порожнє літо, що забути просить,
Про те, що в зиму вже й саме біжить.
Тебе немає в мене. Це біда.
Це майже перманентна катастрофа,
Яка народжує лише печальні строфи,
Відомі людям ще з часів Софокла, –
Та ні, звідколи вже біжить вода.

Мовчу, мов риба. Це поганий знак.
Це знак біди, що душу роз'їдає.
Мовчу, мов риба і не набридаю.
До спогадів тулюся, припадаю.
І довго-довго буде ще отак.