вірші

Любила відчайно
і нині відчайно люблю.
А може, й відчайніш,
зважаючи вже на розлуку.
Коли їх не маєш,
то ніби й солодкі ці муки,
коли їх не маєш,
то серце болить від жалю,
бо ти їх не маєш.
І хочеш казати: люблю...

Але коли маєш,
помнож сто разів на печаль.
Але коли маєш,
помнож разів сто на розлуку.
Вже маєш тремтячі,
мов з лютого холоду, руки
і тугу собачу
в червоних від плачу очах.
А потім добуток
іще раз помнож на печаль.

І все тобі ясно.
І все розумієш немов.
Рятуйся, втікай,
не загонь себе в дику безвихідь.
Велика любов –
та велике від неї і лихо.
А ще більше лихо,
коли іще більша любов.
А ти, мов вівця на заклання.
Причинна немов...

Любила тебе, ніби проклята –
так воно й є.
Любила відчайно,
тепер виживаю відчайно.
Така ця любов,
що ніщо і сто тисяч печалей.
Холодне, сліпе
і розбещене серце твоє.
І змовкла. Злякалась.
Чого там... бо так воно й є.

А туга питає:
невже тобі інших нема?
Чому ти обрала
Байдужого у наймиліші?
Мовчу. А вона: бо такий
необхідний для віршів?
Сто тисяч чортів,
та вже краще б ти стала німа.
Навіщо сто тисяч?
Його в тих ста тисяч нема.

Його там нема
і ніде його в світі нема.
Пишу і палю,
і кусаю столи і папери.
Виходжу і світла жахаюсь,
немов я з печери.
Хилюся вперед,
ніби він мене ще обійма.
І падаю вниз,
бо нічого, крім пустки, нема...