вірші

Лукавить день ясний – тепла нема.
Є вітер злий, який пилюку крутить.
Цей день не оживить і не розбудить.
Сильніша нині у мені зима.

А так хотілося б до серця притулить
Найперші квіти і траву зелену.
Й вони щоб притулилися до мене
І ми б разом безмежно прагли жить...

Ми б звеселилися, овіяні теплом.
Теплом взаємним – ми його забули.
Нас так сніги надовго обгорнули,
Нам так усім незатишно було.

Але лукавить день – тепла нема.
І вітер злий його не розворушить.
Ніщо мені ще не зігріє душу
Крізь панцир, що тріщить, немов емаль.

Це щось серйозніше, ніж крига у душі.
Це навіть гірше, аніж ожеледиця.
Темніє. І поволеньки Ведмедиця
На небі проступає. Не спішить...

Їй поспішати нікуди. Вона
Із неба не подінеться нікуди.
О, як звучить щемливо: вічно буде!
Їй байдуже, що день оцей мина...