вірші

Криниця з дерева, мов око серед лук.
І люди поспішають на обжинки,
Обтяжені найбільшою із мук –
Причиною уторгнення чужинки

Сюди, де всі живуть, мов та сім’я,
Усі всіх знають, я ж тут невідома.
Та я й сама про себе знаю – Я.
І більш нічого. Але я удома.

Я вдома буду в кожному селі,
Бо я сільським просякла наскрізь духом.
Великі села й хутірці малі
Летять крізь мене броунівським рухом.

Нехай поріже ноги осока.
Хай затремтить від радости осика.
Була мала я – нині ось така –
Зажурена, утомлена й велика.

Але мій ліс прийняв мене таку.
Але мій Псло зробив веселі очі.
Я падаю у гладь його дзвінку
Й виходити назад ніяк не хочу.

Пірнаю знов і виринаю знов.
Цілую Псло – я скучила – жагуче.
Так само, як колись моя любов
Мене поцілувала тут, на кручі.

Ті самі луки. Й холодом дзеркал
Мене упізнає моя криничка.
Й так само мчить округлістю лекал
Вниз, до Сорочинець, моя студена річка.

Як боляче. Нащо отак роки
Летять? Летять... А я назад їх кличу.
І чорні сльози, мов живі круки,
Течуть-печуть тепер моє обличчя.