вірші

Крапку поставлю.
І книга уже не моя.
Прискіпливо буде
Читач впізнавати героя.
Вона ж, героїня,
Блукатиме знов по краях,
Нічим не заповнених.
Щастя шукатиме й горя.
А я, що створила Його,
І створила Її,
А я, що для неї
Все вигребла з власного серця,
Знов буду самотня,
Немов облетілі гаї.
Яка ж то душа
В облетілі гаї занесеться?
І знов буду думати,
Як там Вона, а як Він.
І де вони зараз,
І як їм, коли вони поруч.
Вони ще не знають,
А я так зловісно, мов дзвін,
Все знаю про них –
Чи ліворуч підуть, чи праворуч.
Я все про них знаю.
Поки що. Під силу мені
Змінити шляхи їхні.
Що там шляхи...І стосунки.
Але я не хочу.
Поки що не хочу. Ясні
Поділись кудись мої думи.
Не клеяться струнко.
Я їх залишаю.
Й ще дужче самотність бере
Мене у полон. Бо я звикла із ними
Вже бути.
Та рано чи пізно
Помре у мені це, помре.
Але то колись.
А сьогодні мені не забути
Його – я для Нього створила Її.
Її, котру я в своїм серці
Так довго носила.
Й пізнала усе з нею разом –
І пекло, й раї.
Тепер Вона буде без мене.
Її ще забути несила.
Спустошений автор печальний.
У світі один.
Спустошений автор, мов п’яний –
У чому розрада?
Та вже ледь вловимо,
Десь поміж порожніх годин,
На світ пробиваються Він і Вона.
І я рада...