вірші

Колись ми попалили всі листи
В пориві гніву, що забувсь миттєво.
І більш не поверталися до теми.
І час зумів ту тему замести.

Але тепер, коли вже стільки літ
З тих пір минуло, і коли сама я,
Так боляче, що тих листів немає,
Мов птахів, що пострушувались з віт.

Немає ні тебе, ані листів.
Втім, ті листи і не були листами.
Зв’язок наш між далекими містами
Щодень по тричі у листах летів.

Там стільки пристрасти було і віншувань
Нечуваного спраглого кохання,
Так ніби те писалося востаннє,
І вже не буде змоги відчувать

Нічого і ніколи. Ті листи
Були б віки бестселером класичним,
Бо там була оголеною вічність,
Лиш узагальненням були там я і ти.

Там відкриття можливостей душі
Були такі, що й досі не відкриті
Ніким. Нічим. Ніколи. Вибух миті
Там був страшний, але то був рушій.

Як нам вдалось його зафіксувати –
Таке нікому не вдавалось ще.
А ми змогли. І зруйнували вщент
Усе-усе...І знищили всі дати.

Ми навіть думали, що знищили також
Усе з сердець і жити буде кожний,
Немовби випадковий подорожній.
Подумали. Змирилися. Ну що ж.

Час відповів, що то самообман.
Що ті реалії – реалії театру.
Що п’єса була миршава й не варто
Було на п’єс у змінювать роман.

Можливо, й так. Але я не про те.
Я б до листів тих нині притулилась.
О, як багато б у мені змінилось...
Та навіть більше – в світі б все змінилось.
І в серці був би дім, а не готель.

Були б листи – судьба б збулась моя.
А так щодня виношую я докір,
Що вітром не шукаю в світі попіл
Від тих листів, де справжні ти і я...