вірші

Коли біда приходить в дім,
Вона робить нас кращими.
Чи просто ми краще бачимо
І чуємо людину, що з нами поруч.
Все стає милішим.
Все щемко постає перед очима:
І ніжні-ніжні пелюстки шипшини,
Й червоні стиглі ягоди шипшини,
І терну над дорогою у ліс,
Димком покриті, зарослі колючі,
Все любиш більше.
І кохаєш дужче.
І набухаєш, наче гриб, сльозами.
І досить погляду, чи подиху, чи слова,
Щоб вибухнути й плакати нестримно,
Не дуже переймаючись красою.
Бо що краса? Вона пусте творіння
І нас вона ніколи не врятує.
Як не врятує й світу. Не врятує.
Щось інше живить почуття глибокі.
Щось інше й глибше почуття тримає.
Та й почуття незмінні не бувають.
З роками змінюються. Так. Разом із нами.
Я так жахливо пальці поколола,
Коли зривала терен і шипшину...
Червоно-чорне у моїх руках.
Червоно-чорне на моїх руках.