вірші

Чи я вже викричала все
У віршах, щоб спокійно жити?
Чи все сказала, як могла б я
Комусь сказати, про любов?
Якщо усе, то замість віршів
Навчуся я плекати квіти,
А ще навчусь буденно-милих
В дворі з сусідками розмов.

І вже не будуть шокувати
Мене на лавочках сидячі
Отак годинами з насінням
В дворах жінки й чоловіки,
Бо я ніколи так не вміла,
Й хвилини теж не мала наче,
Аби якось цьому навчитись
І проплювать життя таки.

Та я задумуюсь над сенсом
Свого таки з собою вчинку.
Чому, за віщо і навіщо,
І знов навіщо і чому?
Усе життя – сама робота,
Усе життя – без відпочинку.
Не звинувачую нікого
Й нічого – лиш себе саму.

Хвилини падають камінням
З кругами, з бульканням в озера
Відтинків часу величезних
(Колись здавалось, зараз – ні,
Бо зараз вже й десятиліття,
Як мить мала, безслідно щезнуть),
І гуркоти хвилин падіння
Луною гуркають в мені.

У тім то й справа, що нічого
Сказати я іще не встигла
Ні про любов (так, як могла б я
Сказать комусь, колись, якось).
І знову вечір насуває,
Такий, мов слива стигла-стигла.
Чомусь подумалось: як мало
Мені радіти довелось...