вірші

Борюсь... Борюсь...Навіщо? З ким? Не знаю.
В похмурий день я влити світла прагну.
В холодний день тепло, неначе магму
Із кратера – із себе виливаю.
Але тепла немає! Так! Немає!
Навіщо я борюся з цим? Не знаю.

Хай буде холодно. Тісна моя безсилість.
Так тісно, а не вирватися, ні.
Як равликові в мушлі, так мені.
Та він повзтиме, коли дощик піде.
Але мені і повзати вже ніде.
Яка обмежена моя тісна безсилість!

А уявлялося – мені багато треба. –
І що обмежень в простору немає.
І що ніде немає навіть краю.
І що злечу – з тобою чи без тебе –
В такі висоти, що забракне неба...
Бо уявлялося – мені багато треба.

Не вирватися звідти, де так тісно.
Творю в уяві небо і простори.
Та в них не випрямлюсь і через те в потвору
Потроху перетворююсь, бо тісно!
Нема й шпаринки, щоб в шпаринку лізти.
Щоб вирватися звідти, де так тісно!