вірші

Безсмертний час, немов трудяга-плуг,
І найміцніше горе переоре.
І знайдеться на білім світі друг,
І розбере по течії забору.*

І не заткне у грудях твоїх квиль,
Аби не чути і спокійно жити.
А так ласкаво, наче дотик хвиль,
Погладить словом – нічого тужити.

Возвисся над собою, – скаже він.
Піймай жар-птицю, що кона від рани
І лагідно погладь з усіх сторін,
Крило поскублене їй залікуй і дране.

І той гончар найвищий, що зліпив
Собі подібних із крихкої глини,
Він вдосталь сотворив також ропи
Для сліз солоних на життєві кпини.

А що ж то за гончар без маршляка?**
Щось таємниче є у фарбі чорній.
Якщо вона до тебе приблука,
Якщо вона життя твоє огорне,

Не плач, бідненька. Не тужи без сліз.
Нехай за чорним ти побачиш біле.
Впрягайся в дишло і тягни свій віз.
І добре так тягни, щоб менш боліло.

І заспівай. Сумної заспівай.
Але співай до хрипоти у горлі.
Хоч що співай, але співай і край.
І, може, Бог тоді тебе пригорне.

"Ти дав мені таку долю,
Та й та пішла за водою.
Іди, доле, за водою,
А я піду за тобою
Дівчиною молодою..."

* забора – каміння на Дніпрових порогах
** маршляк – чорна фарба гончарів