вірші

Зірвала малину й забула в саду.
Поїхала в місто. А голос корзинки
Почула в автобусі. Щось до ладу
У тебе трапляється в побуті, жінко?

Втікала від спеки, від втоми і від
Красивого світу, що здався незвичним.
Коли б хоч варити смачнючий обід,
Або напихати у банку порічки...

Та де там обід. У найдовшу з субот
Летіла у сморід, де кульман чекає.
Отак із роботи в роботу шубовх –
Глумиться осяяне небо безкрає.

Та клопоти далі у місто ведуть –
Життя не дає навтішатись дарами.
І жаль не малини, що мокне в саду,
А тих споглядань, що я зву кольорами.

Бо в чомусь з водою, – назвімо предмет,
Який стилізовано в озеро мною, –
Забула розкішний барвистий букет
Сокирок, ромашок, собачок, левкоїв.

Прости мене, пам’яте. Знову прости.
Усе ще падіння, ніякого злету.
Я мріяла завтра букет віднести
В весільний наш день – на могилу Поету...