вірші

Захоплююсь деревами – вони
В природі є для мене найрідніші.
Я стільки їм вже присвятила віршів...
Вони самі за мене вірші пишуть.
Вони – стихія, смуток, біль і тиша
Щонайдзвінкіша. І вона дзвенить
У вальсі дня, в симфонії грози,
В кантаті сонця, в місяця сонаті,
В бурхливого життя величнім святі...
– Дерева, – я кричу, – ви справді раді
Своїй красі в миттєвостях строкатих,
В оркестрі, де ви кращі із музик?
Ви – друзі, ви – натхнення обереги,
Ви добрі і безгрішні, бо святі.
Ви падаєте теж в своїм житті
При вітру найлютішому витті.
До вас приходять з пилкою оті,
Ті самі, що й до мене. Ті, що Веги
Не вимріяли жодної собі.
Котрі вважають: жити – це пиляти,
Валити, руйнувати, виривати
Усе, що можна. Ті, які за грати
Саджали б за любов і вимирати
Отих, що люблять, змусили б. Рабів
Міцної меркантильности простіть...
Мої дерева підпирають небо.
Вони летять туди, бо так їм треба.
Летить із ними теж пташиний щебіт
І нівелює у мені все зле. Бо
Я їх люблю. Й благаю: шелестіть...