вірші

За пралісом, за лісом падолист
Самотнє дерево оголить нелюдиме.
По світу рознесе сороки хвіст
Про голизну його. І всяке диво
Потьмариться від звістки. Красень-дуб,
Зелений дуб, мов лісовик гривастий,
Такий натхненний був і зорям люб,
І людям теж, бо він приносив щастя –
І ось він голий, наче той король,
Що притчею давно став во язиціх.
Поводиря не може грати роль
І божества також, хоча й язичник.
Нехай вже люди – рідко хто із них
Буває в лісі в цю глибоку пору,
Коли він скинув одяг і затих,
Немовби спати ліг в прозору нору
З повітря, з тиші, з простору, з небес, –
Виношує весни сценарій пізній, –
А звірі? А дерева? Холод плес? –
Невже вони, такі розумні й грізні,
Не бачили іще його таким?
Ах, бачили? Тоді у чому ж справа?
Невже й вони позаздрили таки
Його величчю? Міці? Боже правий,
Це звичай? Неминучість? Колорит?
Скидати кращих з кращих з п’єдесталу?
...Спокійно дуб шепнув мені згори,
Що вже йому давно все ясно стало.