вірші

Якщо й не так усе було, то що ж –
В поезії і вигадка проститься.
Ліниво зрушили слова з просторих лож –
І букви – небагато – десь за тридцять.
Вони узори відповіді тчуть –
Я просто писарчук в конторі вправний.
Вони мені між пальцями течуть
На лист паперу зліва і направо.
Широка вулиця у Савинцях моїх
Ще здавна зветься – вулиця Паратня.
Мені здається, що вона Парадна, –
Та що поробиш – так глаголить міф.
І нею їздив пан, що Енгельгард.
Над річкою стояв його маєток.
І я не знаю, рад був чи не рад
Із того він, якщо й не рад, то де так
Ще порадіти міг із того він,
Що око бачило шматок земного раю,
І небувалий тиші відгомін
Відлунював об перший ліс, що скраю.
Він їхав у кареті. Мав циліндр.
Ціпок коштовний, а на пальцях – персні.
Можливо, звук придворних мандолін
Його собак погладжував по шерсті.
У тім маєтку я колись була.
І то вже був не він, а тільки хата
Над річкою, над Пслом. І край села.
І хата не була уже багата.
Там подруга матусина жила.
Світлиця біла, фікус серед неї.
Але запам’ятала я, мала,
Легенду цю від матінки моєї.
Колись її детально розкажу.
Сьогодні лиш згадаю суть ексцесу –
В зіницях моїх казка вітражу,
А я сама так схожа на принцесу!
Та жінка коси розпускала нам –
Вони ставали довші й золотіші.
Вплітала стрічку – цей нехитрий крам,
А, може, зачіску якусь робила іншу –
Це неважливо. Бачиться здаля
Той панський сад і той бузок найкращий.
І як мою уяву звеселяв
Засохлий сад, зістарений до хащі.
Чому згадала? Не зітер дотла
Чому мій розум спогади? Будь ласка...
В нас довго не було свого житла
І все, що з ним пов’язане – то казка.