вірші

Якесь затишшя у моїй душі.
На місто холоди упали знову.
Я захворіла відчуттям межі,
Вірніш сказать, спустошеністю слова.
В нім зникла готика, воно, мов тулумбас,
А іноді гладесенько-сферичне.
Воно не відчуває стиль і клас,
Бо втомлено-байдужо-апатичне.
А зазвичай, немов гірська ріка,
Воно так стрімко й безупинно ллється,
Його хода безстрашна і дзвінка,
Йому так легко кожен крок дається.
Для мене слово – то жива істота.
В нім тепла кров і тепла плоть на дотик.
Беру на руки, ніжно обіймаю...
Спочинь, поспи. Я міцно ще тримаю.