вірші

Яка струнка й чітка ця простору хаосність...
Як вивірено все до точности мікрон...
Все так, як треба, і відсутня та нервозність,
Що я в собі гасила попід сплетінням крон.

Яка чудова кава любовного помолу
При тім, що байдикую в оцих нічних садах.
Відсутністю бажань живу на межах фолу,
А межі є ці стіни, сплетіння саду й дах.

Який не є Творець, творителю природи
Складу найбільшу шану. Але від нагород
Далекий той, хто дбає про смертних нагороди,
Бо він не потребує від смертних нагород.

Я вимкнула думки, але нема їм спину,
Бо думати – в людини одна з найвищих втіх.
І скільки ж я просиджу іще в полоні сплину,
Примноживши тим самим іще один свій гріх?

Чекати і просити, щоб вибухнула тиша,
Чекати і просити любови пишних мук?
Це ж буде лиш сюжет, що олівець опише,
Якщо я побажаю узять його до рук...