вірші

Як сумно, милий. Кубики стрункі
Повзуть землею, сірі і бездушні.
Між ними магістралі гомінкі
Смердять отрутою і гулом незворушно.
Лише по цьому й видно – не село.
А так...Така провінція глибока...
Несло мене кудись і занесло –
Так, наче зуб за зуб, за око – око, –
Мені помстився хтось. Чи за гріхи...
Але тоді була я ще безгрішна.
Хіба що незбагненних мрій міхи...
Хіба що вже висловлювалась віршем...
А так дівча...Уся з бібліотек.
З п’янких лугів, з чумних лісів високих
Дівча різьбив творця невтомний стек
Зеленооким.
Як сумно, любий. Зірвані дроти
Уявним вітром, громом, буревієм.
І через те мені не дзвониш ти,
А я чекати весело не вмію.
Гнітить відсутність інтересу до
Поезії в цім провінційнім місті.
Гнітить байдужість, гірша від судом,
Страшніша тлі на яблуневім листі.
Як сумно, друже. Через те, що ти
Не друг, не милий і не любий досі.
Що й ти мене також не пощадив,
А підштовхнув в таку печальну осінь...