вірші

Як спалахнув, так догорай, цей день.
Гойдай-гойдай мінливе небо з диском.
А, догораючи, ще зір тремтливих низку
Збуди в захмар’ї, в заводі, чи де.
Сумуєш, дню, за плинністю хвилин?
Тоді протився, не іди до страти.
Я теж тебе сприймаю, наче втрату,
Так, як туман сприймає дно долин.
О, як залежна я від тебе, дню!
Чим довший ти, тим я...Але даремно...
Бо ти не вискочиш з своїх годин буремних.
Все розподілено. Навіщо ж репетню
З тобою нам сумісно починать,
Про те, коли б...тоді б...якби...Навіщо?
Ти мирно догориш на пасовищі,
Геть захмелілий, зморений...Чи як?
Так легко йдеш...А я боюся й так...
Боюся легко, а ще більше важко...
Страхи зі мною бавляться, мов рашпіль,
Страхи мене зів’ялюють, мов мак.
Секунди лущимо і так нам в лущаях...
В тих лущаях, що час, мов сон, колишуть...
Що після себе кожен з нас залишить?
Ти – тільки спомин...Спомин...А що я?