вірші

Я хочу бути там, де я була щаслива.
Побути мить чи день, а краще б кілька днів.
Там все було – і спека, і шторм, і сива злива,
Там все періодично виходить з берегів.
Я винятком не стала – виходила так само
Із берегів звичайних, із повсякденних і,
Мов нота сі, на хвилях виспівувала гами
І не накрили хвилі! – ні добрі, ні лихі.
І заборонна темінь самшитового гаю
Манила таїною – відсутністю стежок.
Можливо, вмиротвореність здавалась перед-раєм
І вгадувався далі покайний моріжок.
Плющем дрібним і мохом обплутані релікти –
Розкішно-велетенські соснові стовбури.
Довічна фото-пам’ять – єдина із реліквій...
Яке сріблясте щастя лилось мені згори!
Ногами я ступала у щастя бірюзове
І падала у хвилю, й вона мене несла
І викидала просто у крісельце лозове –
Малесенький шедеври людського ремесла.
Це все було лиш фоном для щастя. Просто щастя!
Ніколи я настільки щаслива не була.
Ніякої незгоди, ніякої напасти –
Ми створювали простір – я, сонце й спів зела.
Я захлиналась щастям щомиті, щосекунди.
Я сліпла, бо від світла втрачала в щасті зір.
О, болю мій, о, втрато, о, дивний сон, Піцундо!
Яких страждань обоє зазнали ми з тих пір...