вірші

Вже перейшли і греблю, і дорогу.
Десь маю впасти, сісти, прилягти.
Все в мене добре зараз, слава Богу,
І мені байдуже, де зараз ходиш ти.

Я помічаю стрій речей розумних
В кількох десятках метрів від води.
Бо хтось поклав турботливо-бездумно
Три величезні камені сюди.

Один був мій і я на нього сіла.
Порожнім зором глянула довкіл.
Яка краса! А втома...тільки й діла?
А якби й справді звалася я віл?

Автобус забілів на горизонті.
Заворушились люди у тіньку.
А серед них, невидимий, мов в дзоті,
Отой Один сидів десь на пеньку.

Спостерігав мою негарну втому,
Повислі руки, наче мотузки, –
Я вимучена їхала додому –
Із всесвіту в свій мікросвіт вузький.

Чим мав він вшанувать мене, негарну?
Лише кивком байдужим голови.
Найгірше те, що я вважала марним
Тоді зробитись нижчою трави.