вірші

Віреле

Чи то осінній вітер шелестить,
Чи дощ осінній шелестить тихенько
На щиру втіху молодим опенькам,
Чи жінка перечитує листи
І дві сльозини шелестять по личку,
Бо в тих листах освідчення правічні...

Забуті вже... Але які громи,
Які шалено-збуджені литаври
У тілі непробудженім літали,
Розштовхуючи всі шари провин,
Звільняючи від тих провин поволі,
Бо можна перекласти все на долю

Усе, що сталося. Усі події, дати...
Бо доля кожного, мов безвідмовна скринька,
Сховає все, що за життя розтринькав –
Нема їй перед ким відповідати.
Їй все дозволено, вона єдина знає
Увесь твій шлях – від краю і до краю.

Вона твій суд, вона твоя програма.
Вона за тебе чинить і говорить.
Вона за тебе ниву твою оре.
Вона для тебе пише справжню драму.
Якась невідворотність. Ефемерність...
Так ти ж актор! І в тебе ж є майстерність!