вірші

Велетенський вазон силу тяжіння випробував на собі –
Поплатилась рослина відторгненням квітки-дитяти.
Винувато ліхтарик закліпав в той час на трубі,
Мовби то щось у нього було незворотно відтято.
Важко гепнулось долу м’ясисте розлоге стебло –
Зойком каркнула десь з переляку нев’януча гава.
І прозорого соку лилось на підлогу тепло,
І мовчала від болю і втрати велична агава.
Сік прозорою кров’ю ще лився і ливсь із стебла.
Я відрізала листя, щоб менше боліло агаві.
А оранжеву квітку вже вічність дочасно гребла –
Так зґвалтована жінка у ліжко по тому лягала.
Кров прозора засохла на листі, стеблі і стіні.
І, засохла, була не прозора, мов сльози, а чорна.
І стояла, мов привид, агава моя на вікні,
І колючо чекала, що хтось її в горі пригорне.
А ніхто не пригорне. У кожного горе своє.
А, тим більш, велетенську, а, отже, і сильну, й колючу.
Лиш безпристрасне сонце на чорній крові виграє
І святковістю настрою мучить агаву ядуче.