вірші

Ця поволока пізнього смеркання
Мене заворожила, мов дитя.
Це допивається краплина дня остання,
А дню уже не буде вороття.

Я вибрала на небі пінну хмару
І оком по життю її веду.
Така самотня – їй немає пари,
Як та вдова – судима й на виду.

Але які її розкішні шати,
Немов жіночі молоді літа, –
Вона уміє пеститися й грати, –
Була рожева – стала золота.

Опісля – чорна, потім – світло-сіра,
Ще частка миті – і вона фіол.
А як граційно за будинок сіла,
Зродивши своїх діток – матіол.

І підвелася, й попливла, й розтала,
При тому знов рожевою була.
І звідки вона фарби ті сотала?
Її коріння з міста чи з села?

Я думала, її уже немає.
І переймалась, чим закінчу вірш.
Але вона пливе над небокраєм
І я її не загублю вже більш.

Хоча вона пливе – звичайна, біла,
Я знаю: буде знову чудувать.
А я й сама у чудування вірю,
І так її не хочу відпускать....