вірші

Так, ніби в ромашках, так, ніби у кашці,
А ще горілиць – почуваєшся в казці.
Травинка в зубах і дзвіночки бордові
Дзвенять переливчасто музику слова.
А ще медуниця рожево-медова
На сон приколисує – губиться слово.
Це савинські луки, це спогад про маму,
Це вітер з дитинства один і той самий.
Це мить, коли мама всміхалась дитинно –
Вона перед долею зовсім не винна.
А доля карала, карала й карала,
За те, що ні в кого нічого не вкрала.
Ні митей любови, ні днів безтурботних,
Ні вдосталь наїстись, ні обмаль роботи.
Що, хоч бідувала, дітей не зреклася.
За те, що розумна й лірична вдалася.
За те, що в неділю, облишивши злидні, –
Хоча б у неділю щоб ними не нидіть, –
Вона мене в луки, в щавлі, у ромашки...
Дивилась на річку щасливо і важко.
Ця туга й сьогодні пливе за водою,
Коли я вже старша за неї удвоє.
Її я побачила в погляді мами,
Коли вже нічого не скажеш словами.
Блукали в конваліях, в пшінці, у рясці...
Тепер я це згадую – то було в казці.
Збирали опеньки в опалому листі
І тільки в уяві я бачу те місце.
Яка я невтішно-заплакана й винна,
Тремчу під вітрами, мов мамина ринва
Благенького даху старенької хати...
Як страшно спокути надії не мати...
Прости мене, мамо, знедолену й сиву.
Я схожої долі засіяла ниву.
Її обробляти немає вже сили...
Хіба, може, ти порятуєш, мій сину?