вірші

Та, зрештою...Хіба не все одно,
Що буде після, як мене не буде,
Мов не було. І не згадають люди –
Ані байдуже місто, ні село,
Моє село, – а не згадає теж.
Ні дерево, яке я посадила,
З якого пташеня гартує крила
Щоліта...Ні поля без меж,
Ні луки, по яких брела далеко
До темних стін суворих злих лісів,
Де звірів гурт вологий мох місив,
Втікаючи все далі вглиб від спеки.
Оті ліси і досі таємничі.
Йдучи туди, я свій долаю страх.
Який там дух! І воленьки розмах!
Яке обличчя і яке величчя!
Мій звичний стан – важкий тужавий відчай –
Мене ріднить із лісом, де стіна
Зелено-чорно-синя і вона
Всі таємниці розгадати кличе.
То зараз кличе. Але прийдуть дні...
Бо світ влаштований отак, що буть біді.
Усі колись облишим таємниці
Розгадувати іншим. І покличе
Востаннє ліс мене. І прийдуть дні...