вірші

Смиренно в собі я виношую образ ясний –
Русяве волосся, очей голубінь василькова.
Чи то затяглося закінчення справді весни,
Чи літо ревниво сказать не дає мені слова.
Якби я могла хоч що-небудь сказати про це...
А так воно десь у найдальший куточок сховалось.
І я не спроможна або вже забути лице,
Або хоч зробити якось, щоб воно заховалось.
Десь з перед очей моїх зникло, неначе мана.
Кудись відпливло, відзвеніло, відстукало в скроні.
Я образ створила – це так, та хіба ж то вина
Людини, яку від самотности світ не боронить?