вірші

Рвучко стукає в двері чи ранок, чи північ, чи ніч.
Першу клавішу сліпо, не знати, для чого, натисну.
Хрипло голос кричить під каструль сірий гуркіт. Та річ
бо не в тім, а у тім, що за гуркотом висне.
Там така німота, що порушить її може лиш
строга древня сокира, що світ відчуває, як дрова.
Так не всі мали жити, мов янголи, ні, а жили ж
і світилася суть в тім житті, мов частинка ядрова.
Нахиляється гілка поштиво в знемозі на бюст,
але каріатиди не можуть той жест оцінити.
Може, гуркіт – то стогін із стиснутих намертво вуст
десь між білим волоссям такої ж німої рокити...
Про безглуздість життя: на піску є від равлика слід.
Про минущість життя: це отак, як обличчя прищаве.
Це так само, як все, що було колись над, стало під
і не знати, навіщо продертися слід крізь гущаву.
Це так само, як варто придумать було контрабас
і без нього не можна ні хліба спекти, ані паски.
Херувими по світу літають, щоб слухати нас.
І єдині за це не чекають нещирої ласки.