вірші

Руку, мов зашморг, від себе різкіш відвела –
Не затуляй мені осінь у рамі пейзажу.
Зойкнула, нижче схилившись, гнучка ковила,
Так, мов зірвали її для творіння візажу.

Що мені плесо холодне, як річка німа?
Що мені сосни самотні й зарослі левади?
Я їх зумію у серці створити й сама –
Але сьогодні у мене надію хтось краде.

Хлюпає синім в обличчя мені трубочист –
Аж в піднебессі зірвав він ту синь і від сажі,
В очі сховавши, уклавши в дарунок весь хист,
Зараз віддасть мені небо і добре щось скаже...