вірші

Розтерзане тіло апокаліпсичним криком,
бо та, що в минулім житті була, мабуть, Сафо,
закричала по-грецьки "уай!"*, –
не вміла любов тамувати, мов всесвіт, велику
і так цілуватись, немов крізь густу вуаль.
А вечір сідав, нагромаджував в просторі сливість –
це тільки індиго властивий жагучий розмах, –
а ти зогріши і, до біса пославши цнотливість,
виходь на піке і нехай не народиться страх.
І так підніми мене, наче на крилах Ікара,
аби я злетіла і сонця торкнулась чолом.
Та будь вже, що буде, але вже опісля і кара
гряде каяттям, що вже власне життя почало.
Не доторком губ – це було, а сьогодні сильніше
мене підніми, розтуливши для схлипу вуста,
бо я відчуваю, яка я за мить щасливіша
вже буду, вже стану, коли додивлюся на став.
На став, де камінчик круги розкидає все ширше...
Куди ми з тобою подінем зухвалу любов?
Бо кодекс моралі судьба так прискіпливо пише,
що легше пустити вже кулю караючу в лоб.
Я бігтиму, бігтиму берегом тихого ставу, –
яка я втікачка? – біжу, мов кричу: дожени...
Давно все скінчилось. А те, що мені ти зоставив,
прекрасно-сліпуче і в ньому відсутність вини.
Я вдаль попливла, але ти мене тягнеш на берег.
Невже під ногами щось чутися має тверде?
О, мила й тендітна мадам із роману Флобера,
невже Ваш кінець у свідомості, врешті, гряде?
Літати, мій милий! Пливти, мій коханий, мій ладо!
Кудись підніматись – у гори, у простір, у вись...
Яка незбагненна і всепоглинаюча влада
твоєї любови над світом моїм, подивись!

* Уай – (грецьке) – горе