вірші

Прорвало сльозами затаєний біль.
Я вже не змогла наказати собі
Нічого із того, що завжди могла.
Я сльози ковтала, безсила й незла.
А хмари байдужі повзли собі мимо.
Я тихо на землю сповзала за ними.
Цей світ переповнився, врешті, дощами.
В стручечки акації діти пищали,
Мене до життя повертаючи тихо.
І світ біля мене захекано дихав.
Я світ цей собою, мабуть, натомила.
Й сама вже не знаю, чи я йому мила.