вірші

Палає вогнище, освітлюючи млу,
І самоцвітами тремтять на вітрі дрова.
І сріблом капає в беззахисну золу
Моя печаль розкішно-кольорова.
І так збентежено літає по гіллю
Холодний подих м’ятного світання.
І я, осіння, сум свій переллю
В осінні дні, смарагдові востаннє.

Дзвенить мій всесвіт, мов дитячий сміх.
Мій світоньку, тобі любов несу я.
Люби мене, люби мене за всіх –
Тих, що не стрілись і що стрілись всує.
Завис над урвищем в польоті вільнім лист –
В природі і у серці невагомість.
Я згадую, що мій малярський хист
Давно не турбував мою свідомість.

Але потроху дотліва вогонь
І залишки його вбирають очі.
І павутина тулиться до скронь,
І відриватися, немов дитя, не хоче.
Поранив губи колючками глід –
Якась тривога в нього під корою.
І спогад губиться, мов на осонні слід –
Мов два сліди, приховані травою.