вірші

Нічого не прагла так. Нічого. Тим більше – раю.
Аби лише мій родак зайшов он в ті двері скраю.

Бажання таке в’язке, прискіпливе, мов отрута.
Це так, наче враз – піке – так бути нам чи не бути?

Ніяких думок нема і руки, мов згорток вати.
Це так, наче йде зима і нічого вибирати.

Це так, мов обличчям ниць – лягаєш, а скрізь пожежа.
Отак серед учениць я стріну тебе, безмежжя!

В мені їх живе...А як у сумнівах їм не жити?
І де їм знайти маяк, щоб вогником ворожити?

І блимати в море так, щоб знали усі – це острів...
А той, хто в житті літав, чи зрадить безмежний простір?

Навряд чи...А, значить, я в якійсь невідомій ері
Відчую, що мій родак мої не відкриє двері.