вірші

Незатишно чомусь в плащі,
Чи не в плащі, а просто в тиші.
Ця жінка слухає дощі
І вслід за ними вірші пише.
І парасолька у руці
А розкривать її не хоче.
Безмежний Всесвіт очі ці.
Безмежний Космос оці очі.
Звучить симфонія дощу,
І незбагненна, й урочиста.
І сліз її я не прощу
Байдужості нічного міста.
Цей дощ в волоссі – водоспад,
І водограй, і водосмуток.
Печаль в очах – і під, і над
Повіками тремтить – чому так?
Чому не можуть бути всі –
Одне життя живем – щасливі?
Цій жінці, дивній цій красі,
Теж плакать випало, мов зливі.